1. В українському законодавству існує два види трудових відносин, що передбачають виконання певного обсягу робіт і відповідно плати з працю. Одні з них регулюються Кодексом Законів про працю (далі КЗпП України) і виникають після укладання трудового договору між роботодавцем (юридичною чи фізичною особою) і працівником. Інші регулюються Цивільним Кодексом України (далі ЦК України) і виникають після укладання цивільно-правового договору між замовником (фізичною чи юридичною особою) і виконавцем.
Визначення трудового договору наведено у ст. 21 КЗпП України, за якою встановлено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Зазначимо, що державні соціальні гарантії, які передбачені чинним законодавством, не розповсюджується на працівників, які працюють за цивільно-правовими угодами.
Зміст будь-якого цивільно-правового договору викладений у ст. 837 Цивільного кодексу України, відповідно до якої: «За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення. обробку, переробку ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові». При цьому главою 61 Цивільного кодексу України визначені усі признаки, яким повинен відповідати зазначений договір.
Щодо можливості укладання договорів цивільно-правового характеру на виконання послуг із прибирання приміщення, викладки товарів у торговому залі, сортування товарів, облік товарів, складання облікових регістрів та інше, повідомляємо, що законодавчо встановленого конкретного переліку послуг, відповідно до якого може бути укладений договір цивільно-правового характеру – відсутній.
Ст. 901 Цивільного кодексу України надано визначення договору про надання послуг, відповідно до якого: «За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором». Положення глави 63 Цивільного кодексу України можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання.
Щодо укладання договорів цивільно-правового характеру із особами, що не мають постійного місця роботи повідомляємо, роботодавець має право на власний розсуд укладати договір цивільно-правового чи трудового характеру із особами, які приймаються на роботу.
2. Стаття 31 КЗпП України встановлює, що працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Таким чином, трудові договори укладають як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом. При цьому, саме працівникові надано право визначати, яке з місць роботи буде основним, а де він працюватиме на умовах сумісництва.
При прийнятті на роботу за сумісництвом працівник не зобов’язаний пред’являти трудову книжку, що цілком зрозуміло, оскільки у переважній більшості випадків це взагалі є неможливим адже трудова книжка має знаходитись за місцем основної роботи працівника, а її видача працівникові до моменту його звільнення з роботи трудовим законодавством не передбачена. У п. 1.1. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 р. № 58, прямо вказано, що на осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи (запис відомостей про роботу за сумісництвом може провадитися лише бажанням працівника). Таким чином, єдиними документами, пред’явлення яких вправі вимагати роботодавець при прийнятті на роботу працівника за сумісництвом, є паспорт останнього та (але лише у разі, якщо робота потребує спеціальних знань) диплом чи інший документ, що підтверджує наявність у працівника відповідної освіти чи професійної підготовки.
Надання працівником дозволу або довідки з основного місця роботи під час влаштування на роботу за сумісництвом законодавством не передбачено.
3. Чинним законодавством не передбачено вимог щодо повідомлення працівником, який працює у роботодавця на умовах сумісництва, про звільнення останнього з основного місця роботи.
4. Відповідно до статті 42 Господарського Кодексу України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Згідно з пунктом 1 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 року №727/98 до привітних підприємців належать фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, разом із членами їхніх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виторгу яких від збуту продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. грн. Відповідно до цих умов такі підприємці є платниками єдиного податку і перебувають на спрощений системі оподаткування, обліку і звітності.
З огляду на спрощену систему ведення обліку і звітності, ведення кадрової документації підприємцем теж буде спрощене, на відміну від юридичних осіб.
Під кадровою документацією маються на увазі документи, що регламентують порядок використання роботодавцем найманої праці, регістри обліку робочого часу, документи, що відображають факт прийняття на роботу. звільнення з роботи, надання відпустки, направлення у відрядження тощо. Так, підприємець повинен:
- розробляти правила внутрішнього розпорядку;
- укладати трудові договори з найманими працівниками;
- вести табелі обліку використання робочого часу;
- вести трудові книжки найманих працівників;
- провадити обчислення термінів збереження документації і її знищення.
Щодо місця зберігання кадрової документації підприємця, то жодним нормативним документом це не передбачено. Підприємець самостійно обирає місце зберігання первинних документів та кадрової документації. Тобто, місцем зберігання не обов’язково може бути місце, де проводиться господарська діяльність. Відповідно, документи можна зберігати як на робочому місці (місці провадження діяльності), так і у себе вдома, що не суперечить чинному законодавству.
Проте, зберігання трудових книжок найманих працівників, згідно з пунктом 2.20-1 Інструкції № 58 трудові книжки працівників, які працюють на умовах трудового договору у фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи за правом найму та фізичних осіб, які використовують найману працю, пов’язану з наданням послуг (кухарі, няньки, водії тощо), зберігаються безпосередньо у працівників.
5. Питання проведення практики студентів вищих навчальних закладів регулюються «Положенням про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України», затвердженого наказом Міністерства освіти України від 08.04.1993 року № 93 (далі – Положення).
Практика студентів є невід’ємною складовою частиною процесу підготовки спеціалістів в вищих навчальних закладах і проводиться на оснащених відповідним чином базах навчальних закладів, а також на сучасних підприємствах і в організаціях різних галузей господарства, освіти, охорони здоров’я, культури, торгівлі і державного управління.
Пунктом 2.1. Положення передбачено, що практика студентів вищих навчальних закладів проводиться на базах практики, які мають відповідати вимогам програми.
Галузеві міністерства та відомства, котрі мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням з Міністерством освіти України можуть закріплювати за ними підприємства терміном до 5 років.
При наявності у вищих навчальних закладах державних, регіональних замовлень на підготовку спеціалістів перелік баз практики надають цим закладам органи, які формували замовлення на спеціалістів. При підготовці спеціалістів вищими навчальними закладами за цільовими договорами з підприємствами, організаціями, установами бази практики передбачаються у цих договорах.
У випадку, коли підготовка спеціалістів вищими навчальними закладами здійснюється за замовленням фізичних осіб, бази практики забезпечують ці особи (з врахуванням всіх вимог наскрізної програми та Положення) або вищі навчальні заклади, що визначається умовами договору (контракту) на підготовку спеціалістів.
Пунктом 2.2. Положення передбачено, що для студентів-іноземців бази практики передбачаються у відповідному контракті чи договорі щодо підготовки спеціалістів і можуть бути розташовані як на території країн-замовників на спеціалістів, так і в межах України.
Відповідно до п. 2.5. Положення з базами практики (підприємствами, організаціями, установами будь-яких форм власності) вищі навчальні заклади завчасно укладають договори на її проведення за формою, визначеною у додатку № 1 до Положення. Тривалість дії договорів погоджується договірними сторонами. Вона може визначатися на період конкретного виду практики або до п’яти років.
При наявності в договорах (контрактах) на навчання студентів питання практики окремі договори можуть не укладатися.
Разом с тим, повідомляємо, що листи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами, мають лише інформаційний характер та не встановлюють правових норм, а їх тлумачення є повноваження Конституційного суду України.
