Мало хто з невоюючих українців здатен навіть приблизно уявити, що саме відбувається на фронті в тих наших підрозділах, що тримають тимчасову позиційну оборону. Для більшості то статистична інформація зі зведень: з такого ось озброєння росіяни обстріляли такий-то населений пункт. З іншого – наступний. Ворог бив, ворог б’є, наступає й відступає, а наші мужні вояки стійко щось там «утримують».
Але ж дійсність там не має анічого тотожного зі змістом сухих текстів чи, приміром, навіть кадрами у соцмережах з влучаннями крилатих ракет орків у мирні села та міста. Там, на позиціях – пекло! Спробую довести це на прикладі усього-на-всього одного механізованого відділення, що обороняє свою ділянку на українському Запоріжжі…
Виживання
Для того, щоб непосвяченим була зрозуміла подальша розповідь, наведу деякі факти. Фугасний снаряд калібру 203 міліметри при розриві утворює воронку діаметром від 7 метрів та в глибину до 3.5. Своїми вибуховою хвилею й уламками він вщент руйнує близько 100 квадратних метрів площі дерево-земляних та залізобетонних укріплень. Артилерійські боєприпаси менших калібрів мають меншу потужність, але сила їхньої дії прямо залежить від точності влучань у цілі. І це ще не кажучи про реактивні наземні й повітряні засоби враження із застосуванням касетних снарядів, ракет та бомб різноманітного призначення.
… Розмовляємо на позиціях механізованого підрозділу із командиром одного з його відділень, про яке піде мова нижче, на прізвисько Паштет. До війни він довго працював у охоронних структурах, навіть у президентській за Ющенка. Потім займався бізнесом. А на фронт потрапив, роздобувши «ліву» повістку – бо роки у великому спорті та напружена робота охоронцем здоров’я йому, за словами лікарів, для участі в бойових діях не додали. Молодший сержант, сторожко дослухаючись близької артилерійської дуелі з орками, розповідає про нещодавню добу оборони своєї ділянки на власний день народження.
«Мабуть, єдине, що на мої позиції не прилетіло, - починає з іронії Паштет, - так це тактичний ядерний снаряд. Усім менш потужним московити нас обдаровують від усієї душі в режимі нон-стоп. Хочете знати, як вони «відзначили» мої іменини? Щойно вийшов на світанку у свою зміну на бойове чергування, як по укріпленням відділення й нашим численним обманним спорудам почав працювати танк московитів. Міняючи позиції, робив до п’яти пострілів прямою наводкою й ховався у зморшках місцевості. Після сорок першого влучання, заскочивши в сусіднє укриття, кричу крізь гуркіт побратиму: «Передай оркам – годі гатити. Бо мені сьогодні виповнився якраз 41 рік. Той сміється, а по нас від панцирника прилітає ще три «подарунки». Затим поля й ліс навколо підрозділу довго перемелювали міномети й самохідні артилерійські установки. За ними – реактивні системи залпового вогню «Град», майже без паузи – потужніші за них «Урагани». Вдень тричі відділення крила некерованими реактивними снарядами пара штурмових гвинтокрилів, їхню роботу ми бачили на власні очі. Загалом же за добу я нарахував більше двохсот «прильотів» з артсистем великого калібру. Такі дрібниці, як вогонь з пушок й кулеметів їхніх бойових машин, обліковувати – справа нікчемна…»
Молодший сержант розповідає, що до того вони з розвідниками, готуючись до наступу, ще виходили у сіру зону, роблячи проходи у мінних полях ординців. Зараз це вже майже неможливо – не підійняти голови під зливами обстрілів. Окрім того, орки за допомогою різних систем дистанційного касетного мінування засипали околиці «хитрими» мінами сповільненої дії та запалювальними елементами. Перші розриваються протягом трьох діб. Й чоловіки мусять пересуватися окопами й ходами сполучення поповзки, мов ящірки. Рятує їм життя лише гарне інженерне обладнання позицій з врахуванням рельєфу місцевості. А пожежі загасив дощ.
Гумор – як запорука бойового духу
«Якби не гумор, - розповідає Паштет, - у всього відділення давно би знесло дах від безперервного стресу. У нас тут найгарячіша позиція, і в мій день народження та наступної не менш «насиченої» доби занервували навіть мої найстійкіші хлопці. На пости люди готувалися виходити із капітальних укриттів, немов на Водохрещу перед зануренням в крижану воду в ополонці. Втім, коли наша «мінометка» вщент рознесла один із великих складів боєприпасів орків, й вони трішки принишкли, ми почали психологічно «відтягуватися» самотужки.
Люди у нас абсолютно різні, але ми вже – родина. Підтримуємо один одного, знімаємо за нагоди прикольні «відосики». Є в нас і свій, так би мовити, позаштатний психолог. Це побратим на позивний «Казах». Чолов’яга народився і прожив у Казахстані більше 20 років, та, за його словами, вчився десь у когось шаманити. І чимось таким паранормальним він насправді володіє. Позаяк спускається якось у бліндаж, каже всім, що цієї ночі обстрілів не буде. Лягає відпочивати й миттєво засинає мов немовля. І – о диво – за ніч не сталося жодного прильоту.
Тоді хлопці в складчину замовили й купили Казаху справжній шаманський бубен. Він, у свою чергу, зажадав мати для побратимів відео зі своїм «ритуалом» відведення від підрозділу зливи снарядів. А як тільки ми отримали німецький кулемет калібру 12,7 «Браунінг» та викосили з нього всю «зеленку», звідки по нас працювала ворожа «стрілкотня» й снайпери – зробили відео, як Казах стріляє патроном від «Браунінга» із рогатки. Все це дає нам невимовний позитивний заряд, зміцнюючи жагу йти у наступ.
Є в нас Коля з Закарпаття, з гірського села. Є бізнесмен на позивний Байкер, який попри гарні статки й закоханість у власний раритетний мотоцикл Харлей-Девідсон усе ж пішов у 50 його років воювати. Ще – чоловік на позивний Дід, що реставрує християнські храми. Всі привносять в атмосферу колективу щось нетривіальне, веселе, запальне. Кожен має контузії, певні проблеми зі здоров’ям. Але – ніхто не скиглить, бо б’ємося за своє. От я часом й думаю: куди там до нас оркам, які воюють за знецінені купюри московитів та вкрадені в українців унітази.
Віктор Шевченко
