Усього одна ніч може змінити звичне життя людини. Ти лягаєш спати простим охоронцем у школі, а на ранок прокидаєшся молодшим сержантом. Починається нове життя. Можливо, не зовсім таке, яким ти його уявляв.
Так сталося і з Олександром Колісніченко, життя якого різко змінилося після 24 лютого. Спочатку – збірний пункт у Пологах, потім переїзд до Запоріжжя, де формувався 6-й окремий стрілецький батальйон. Саме тут розпочалася його служба під позивним «Григорович».
– На той момент мені було 47 років. Звикати до незручностей було, напевно, найважчим. Це зміна всієї обстановки. Я звик, що є світло, вода, м’яке ліжко. А доводилося вчитися спати в будь-яких умовах. Але найскладніше – бути далеко від рідних, – згадує Олександр про перші дні на бойовій службі.
Рідні Олександра на початку війни залишалися на окупованій території. Бажання звільнити їх було надпотужною мотивацією й надавало сил для подолання труднощів, сумнівів і страхів.
– Страх – це природньо. Але справжній чоловік завжди бере його у кулак. Сміливість – це вміння опанувати себе. Потім, вже після бою, ти відходиш подалі і можеш там заплакати. Так, справжні чоловіки теж плачуть, – ділиться військовий.
Найбільш важкими для Олександра були бої на Донеччині, зокрема під Авдіївкою. Там отримав контузію та поранення. Наразі він продовжує службу в роті охорони Запорізького ОТЦК та СП.
Незважаючи ні на що, військовослужбовець вірить у перемогу та дуже на неї чекає. Мріє про тихе життя і виховання майбутніх онуків.
– Ми сильні, бо ми – українці. І наш ворог боїться саме нашої єдності і усіляко намагається розколоти нас із середини. Цього не можна дозволити в жодному разі, – впевнений молодший сержант Колісніченко.
