Щодня до Транзитного центру в Запоріжжі прибувають десятки людей. Вони евакуюються з прифронтових громад, які окупанти постійно обстрілюють. Який шлях до обласного центру долають маломобільні люди та члени їхніх родин і яку допомогу отримують, – у нашому матеріалі. 55-річна Лідія все життя прожила у селі Юрківка Таврійської громади. Там працювала дояркою, будувала родину, ростила дітей та займалася господарством. Після початку повномасштабного вторгнення в квітні 2022 року чоловік жінки помер. Але це не єдине випробування, яке випало на її долю. – У червні 2022 року через ворожі обстріли було зруйновано частину будинку. Я отримала поранення ноги, так що її ампутували. Мене тоді забрали до Запоріжжя, і тут я пробула три роки. Але вирішила повернутися додому, – розповідає пані Лідія. Попри постійні російські обстріли, вибиті вікна в будинку жінка ще понад рік прожила в рідному селі: на кріслі колісному садила город, господарювала й трималася за свій дім. – Минулого року ще були більш-менш нормальні умови, а цьогоріч стало гірше. Світла не було, зв’язок був поганим, хату топила дровами. Страшно було навіть на двір виїхати, – ділиться жінка. За її словами, у великому колись селі тепер майже не залишилося людей. Немає ні магазину, ні лікарів, ні школи – усе зруйновано ворогом. Декілька днів тому через постійний стрес та проблеми зі здоров’я пані Лідії стало зле – артеріальний тиск піднявся до критичних показників. Тоді її сини, які стоять в лавах Сил оборони, викликали евакуаційну групу. Жінку одразу вивезли до Транзитного центру в Запоріжжі. – У Запоріжжі, звісно, безпечніше. У Транзитному центрі добре годують. Мені дали гуманітарну допомогу та необхідні ліки. Щодня приходять лікарі. Мають знайти для мене житло. Але далі, ніж Запоріжжя, їхати не хочу. Тут хоч трохи ближче до дому. Мрію повернутися туди і щоб війна швидше закінчилася, – підсумовує жителька Юрківки. У кімнаті поруч із пані Лідією перебуває 73-річна Ганна Іванівна разом зі своїм чоловіком – 76-річним Іваном Григоровичем. Родину евакуювали до Транзитного центру наприкінці січня 2026 року із села Червоний Яр Преображенської громади. – Я народилася в цьому селі. Нашій хаті там було понад 100 років. Але протягом 50 років жила в Запоріжжі, працювала тут бухгалтером на підприємстві. За кілька років до повномасштабного вторгнення повернулася до Червоного Яру, щоб доглядати за літньою мамою, – і залишилися після її смерті два роки тому. Город, господарство, кури, качки – усе в нас було, – говорить Ганна Іванівна. Перші роки війни село майже не зазнавало російських атак, але згодом ситуація різко погіршилася. Тоді розпочалася евакуація місцевих жителів. – До нас прийшов поліцейський громади і запропонував виїхати. Ми погодилися. У чоловіка онкологічне захворювання хребта, він немобільний. Тому до нас приїхала швидка, його на ношах винесли з дому й доставили до Транзитного центру. Дуже хороші люди нас забирали, з усім допомогли. А від села, кажуть, уже майже нічого не залишилося. Жодної людини там немає, – згадує жінка. У Транзитному центрі Ганна Іванівна разом із чоловіком проживають майже три місяці. Жінка вдячна за комфортні умови, постійну медичну допомогу та ліки. – Дуже гарне ставлення до нас. Ми вдячні за все. І нам знайшли геріатричний пансіонат на Київщині, будемо переїжджати туди. А якщо війна закінчиться, поки здоров’я дозволяє хочу ще пожити в селі. Як весна, мене тягне до землі. Хочеться щось посадити, попрацювати на городі, – зазначила Ганна Іванівна. Загалом з початку травня послугами Транзитного центру скористалися 493 людини, серед них – 110 маломобільних людей та 76 дітей.
