Підтримка, любов і віра одне в одного. До Міжнародного дня сім’ї розповідаємо історію багатодітної родини Білич, яка виїхала з окупації та розпочала життя «з нуля» у Запоріжжі.
Юлії 52 роки. Вона виховує п’ятьох дітей: трьох доньок і двох синів. Старшим уже за 30, молодшим – 15, 14 і 12 років. Родина переїхала до Запоріжжя з Пологівського району після початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні сім’я винаймає квартиру. Молодші діти навчаються, відвідують гуртки та мріють про повернення додому. Перші місяці великої війни родина залишалася вдома й до останнього сподівалася, що ситуація зміниться. Але згодом стало зрозуміло – треба рятувати дітей. – Ми виїжджали фактично без нічого. Взяли лише документи й дітей за руки. Навіть фотографії з телефонів повидаляли, боялися перевірок. Коли вже проїхали сіру зону, сиділи в маршрутці й просто тихо плакали. Евакуюватися було непросто. Деякі перевізники відмовлялися допомагати. Але знайшлися люди, які підтримали у найважчий момент. Усе життя залишилося там – дім, город, речі, спогади, – згадує Юлія Білич. Старший син Юлії – військовий. Чоловік також служить і зараз перебуває на Донецькому напрямку. – Син та чоловік почали військову службу з 2018 року. Чоловік мені сказав: «Як не ми, то хто? Нам треба повернутися додому і відбити наші території». Звісно, страшно, хвилююся постійно за них. Але я пишаюся ними й щодня чекаю дзвінка чи повідомлення, що все добре, – говорить жінка. Юлія зізнається: найбільше її тримає любов до дітей та їхні успіхи. Каже, у найважчі моменти намагається підтримувати родину власним прикладом. – Я завжди кажу дітям: «Корону поправили – і вперед. Не вийшло сьогодні – вийде завтра. Головне – не здаватися». У нас дуже активне життя. Ми постійно їздимо на турніри, підтримуємо дітей у всьому. Найголовніше – бачити свої дітей щасливими. Для мене бути мамою – це підтримувати дітей, радіти їхнім перемогам, бути поруч у складні моменти й допомагати їм знаходити сили рухатися далі, – ділиться Юлія. У Запорізькій області нині проживають 2544 багатодітні родини. Попри виклики війни ці сім’ї залишаються прикладом любові, згуртованості та сили, щодня доводячи: родина – це найбільша опора та місце, де народжується віра у майбутнє. «Ми виїжджали майже без нічого»
Підтримувати одне одного – головне правило родини
Попри війну та постійне хвилювання за рідних, сім’я намагається жити далі. Молодші доньки займаються бальними танцями, беруть участь у турнірах, а син мріє стати програмістом. У вільний час жінка викладає мозаїки та картини. Це допомагає їй заспокоїтися, особливо коли чоловік на чергуванні.













