Інженер за фахом, але воїн за покликом серця. Запоріжець Євген Маркевич пішов захищати Україну ще у 2014 році. Він брав участь в обороні Маріуполя та пережив страшні 33 місяці російського полону. Його історія – це приклад мужності та стійкості, що демонструє, як звичайна людина може стати справжнім героєм.
Євген Маркевич родом із Запоріжжя. Закінчив Національний технічний університет, отримав професію інженера зварювального виробництва. Працював за фахом на ряді запорізьких підприємств. У 2013 році, коли почався Майдан, він не зміг стояти осторонь – брав активну участь у буремних подіях тих місяців і в Запоріжжі, і в Києві.
У лютому-березні 2014 року росія почала анексію Криму, і вже тоді Євген пішов до військкомату, щоб захищати Україну. Але на той час до армії його не призвали, тож він долучився до місцевої самооборони, стояв на блокпостах. Між тим ворог зайшов в Луганську та Донецьку області – почалася антитерористична операція. Під час третьої хвилі мобілізації Євген нарешті отримав повістку.
– Я, ще коли вчився в університеті, закінчив військову кафедру. Був молодшим лейтенантом, артилеристом. Тому потрапив у 55-ту артилерійську бригаду – нашу, запорізьку. Нас десь через тиждень вивезли на полігон, у нас був місяць на навчання. А 1 вересня ми вже приїхали в сектор М – під Маріуполь. Його, на щастя, тоді вже звільнили. Був запланований на Новоазовськ наступ. І наш підрозділ мав здійснювати вогневе прикриття. Там дві колони йшли на Новоазовськ – штурмувати, і от одну із колон ми мали прикривати. Забігаючи наперед, скажу: наступ виявився провальним – обидві колони потрапили в засідку. А ми молоді ще тоді, необстріляні, прийняли цей перший бій, – розповів ветеран.
Євген, якого призначили командиром вогневого взводу, разом з побратимами боровся до останнього, поки їхню позицію не розбила ворожа артилерія.
– Командир йшов із колоною і викликав наш вогонь – загороджувальний, тому що вони вже потрапили в засідку і їм треба було відступати. Ми стріляємо, і тут – перші прильоти десь за нами. Я кажу: «Командире, по нам стріляють». А він: «Тут дуже тяжко, можеш стріляти?». Я кажу: «Можу». Продовжуємо стріляти, а росіяни наступний залп скоригували ще ближче до нас. А третій їхній залп прийшовся безпосередньо по наших позиціях. Я дивлюсь, що хлопці зі снарядами біжать, трошки так присіли, снаряди вже дослали, вистрілили. І тільки тоді я наказав відступати, і ми відступили. На щастя, поранених не було, частково в нас згоріла техніка. Ну, це таке. Потім ми її евакуювали, – пригадав Євген Маркевич.
Відслуживши рік, Євген залишився в армії. Спочатку його підрозділ виконував бойові задачі в секторі М, у районі Гранітного, а після укладання Мінських домовленостей ніс гарнізонну службу – вже у складі новоствореної 40-ї артилерійської бригади. Звільнився чоловік в 2016-му. Після короткого відпочинку – новий контракт і знову служба в рідній 55-й артилерійській бригаді.
– У січні 2017-го я потрапив у зону бойових дій. Ми стояли ближче до Авдіївки. І наша робота була її прикривати. Однак через Мінські домовленості ми в основному перебували просто в районах очікування. Але в лютому 2017 року були бої за Авдіївку. І ми, звісно, там теж брали участь, нас там потріпали. Техніку трохи побили, але без поранених. А потім – друга ротація, ми зайшли на пів року під Бахмут. Там, я вважаю, відносно було тихо, принаймні для артилерії. Піхота вела бої, перестрілки, але артилерію, тим паче нашого 152-го калібру, не задіювали, бо Україна дотримувалася Мінських домовленостей, – поділився ветеран.
У січні 2018 року Євген звільнився. Наступні чотири роки він працював за своєю цивільною спеціальністю в Запоріжжі. 23 лютого 2022 року він був у відрядженні у Василівці. Йому зателефонували з ТЦК – повідомили, що збирають оперативний резерв. Чоловік пообіцяв приїхати наступного дня.
– А зранку мені зателефонував товариш. Каже: «Женя, ти бачив новини? Війна почалася!». Я одразу зібрав речі і прийшов у військкомат. Там були всі хлопці, яких я знаю – кого ще по 2014-2015 роках, кого на зборах бачив. Всі знайомі обличчя. Нас швиденько сформували і відправили в 55-ту артилерійську бригаду. 25 лютого ми вже виїхали в сектор. Моя батарея, у якій я служив, стояла під Маріуполем. Взагалі нас приїхало в дивізіон на поповнення 50 людей, але саме з моєї батареї 15 людей було. Ми прибули в розташування батареї – це було 26 лютого. І, в принципі, вже з першого дня стали на бойове чергування, вступили в бої, виконували бойові задачі, – таким запам’ятався Євгену початок повномасштабного вторгнення.
Події розвивалися дуже стрімко. Вже 28 лютого Маріуполь був майже оточений. Батарея Євгена отримала команду відступити на Азовсталь.
– Так, завод великий, але місць для розгортання батареї там не так багато. І ворог швидко вичислив ці місця і знищив нашу техніку. У людей важких поранень, на щастя, не було – лише легкі. І коли ми втратили всю свою техніку, то працювали вже не як артилерія, а як піхота. І «Азов», і Нацгвардія, і будь-які інші підрозділи – ми спільно захищали місто, – зазначив військовий.
Оборонці Азовсталі трималися кілька місяців. Запаси боєприпасів, їжі, води та медикаментів майже вичерпалися. Кілька разів прилітали гелікоптери – привозили найнеобхідніше і забирали поранених. Але цього катастрофічно не вистачало. Ворог гатив по заводу всім, чим міг – з кораблів з моря, артилерії всіх калібрів, авіації.
– Я, чесно кажучи, чекав, що буде команда все ж таки в полон не здаватися. Думав, що зберемо все, що залишилось, і підемо на якийсь там самогубний прорив. Але 16 травня 2022 року нам оголосили, що почне діяти режим припинення вогню і ми маємо здаватися в полон. Я вийшов із заводу 19 травня, – зауважив Євген Маркевич.
Разом із побратимами військовий потрапив в Оленівку. Там для нього почалися 33 страшних місяці полону. Загалом за цей час він перебував у п’яти СІЗО. Переніс десятки допитів і нелюдські тортури.
– Постійний голод, знущання, покарання на рівному місці, заборона на все та повна ізоляція. Годували якимось помиями. Майже рік нас просто убивали. Ми ходили чорні. В основному по ногах били, по сідницях, по спині та м’язах. Синці не сходили. Весь час змушували стояти, не можна було цілий день сідати. Присісти можна було тільки на прийом їжі. У багатьох понабрякали ноги й почали гнити – аж до загрози ампутації. Окрема стаття – це допити. Там вже не було меж для катівської фантазії. У кожного було по-різному. Але в основному били струмом. Мене собаками травили, а то могли просто зв’язувати в дуже незручних позах. Тебе просто у вузол зв’язують, і через 15 хвилин тіло настільки затікає, німіє, починає боліти, що це просто нестерпно. Або підвішували за кайданки головою вниз або просто за руки і це дуже боляче, – розповів звільнений з полону військовий.
Спочатку росіяни вибивали з українських військовослужбовців показання, а потім катували заради «профілактики». Тож потрапивши на обмін, Євген мав сумніви – правда це чи черговий спосіб знущання. І лише побачивши людей з українськими прапорами, зрозумів: він вдома.
У 2022 році старший лейтенант Євген Маркевич був представлений до ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – за участь в обороні Маріуполі. Але свою нагороду він отримав лише за три роки – після звільнення з полону. Наразі військовий проходить реабілітацію. Після того планує звільнитися з армії, бо не хоче завдавати нового болю своїм рідним та близьким – 72-річній мамі та друзям, які весь час його чекали та робили усе можливе для його повернення. Адже саме думки про рідних і близьких, про те, що йому є заради кого жити, є до кого повернутися, допомогли йому пережити всі жахи полону та зберегти себе. У планах у нього – повернення до цивільної роботи та подорож Європою.
– Що б я побажав молоді? Я б побажав перемоги, звичайно, мирного спокійного життя, зростання, процвітання. Навчатися, покращувати себе й Україну. І, як зараз модно казати, створювати вайб – наш, запорізький, вайб майбутнього, щоб нам заздрили, адже у нас для цього є весь потенціал, – звернувся до молоді Євген Маркевич.
