З 2022 року в одному із закладів освіти в Хортицькому районі міста проживають внутрішньо переміщені особи. Один із них посадив яблуню, що прижилася, зацвіла й дала плоди. Для людей, які пережили втрату дому, це стало символом надії: життя триває, а Україна відроджується. Коли у травні 2022 року у закладі освіти оселилися перші родини переселенців, ніхто не знав, як довго триватиме ця вимушена розлука з домівкою. Люди, що втратили все, тягнулися до землі – до того, що завжди давало їм сили жити. Саме тоді біля стін школи з’явилися маленькі грядки. – 16 травня 2022 року – це день, який я запам’ятала назавжди. Це був день народження нашого закладу. І саме цього дня до нас приїхали перші люди з Донеччини – Мар’їнки та Волновахи. А вже за кілька днів прибули переселенці з Гуляйполя, Малинівки та Успенівки. Вони були такі виснажені, розгублені, але вдячні за прихисток. Серед них – багатодітні родини, старенькі, діти. Ми не знали, що вони залишаться надовго, – розповіла педагог і координаторка роботи з внутрішньо переміщеними особами у закладі освіти Валентина Єршова. Оселившись у колегіумі, переселенці почали створювати довкола себе життя – висадили квіти, мальви, а трохи згодом і маленький город. Яблуню посадив Володимир Жадан – переселенець із Гуляйпільського району. Ця яблунька пережила всі зими, вітри й літню спеку. Доглядали її спільно – і педагоги, і переселенці. Поливали, підв’язували, берегли. А навесні 2025 року вона зацвіла. – Просто проходив повз саджанців на ринку. Подумав, що треба посадити, щоб дітки колись мали свої яблучка. Без розрахунків, просто від серця. Восени з гілочок зняли перший врожай – три яблучка. Я посадив, бо хотів залишити після себе щось живе. І коли побачив ті яблучка, зрозумів, що недарма, – поділився Володимир. Іноді маленька яблунька може сказати більше, ніж тисячі слів. Для тих, хто залишив усе й починав з нуля, її цвіт став справжнім знаком надії.
– Вони попросили кілька метрів землі. Посадили трішки картоплі, огірків, навіть яблуньку. Коли принесли мені перший вирощений огірок – це було найзворушливіше «спасибі», яке я отримувала в житті. Ми стали однією родиною. І коли настане Перемога, ми обов’язково зберемо новий урожай, але вже в мирній Україні. Коли ми побачили квіт – це була справжня радість. Здавалося, що розквітла не лише яблуня, а й наша надія, – додала пані Валентина.