Отримав важкі поранення на фронті і двічі пережив клінічну смерть, але не втратив віри у життя. Іван Маляренко – ветеран російсько-української війни, вихователь однієї із запорізьких шкіл. Іван після тривалої реабілітації знову повернувся до улюбленої справи – виховання дітей.
Від шкільного спортзалу до передової
Майже десять років свого життя Іван Маляренко присвятив дітям. Після закінчення університету він одразу прийшов працювати у школу – вихователем і вчителем фізкультури. Під його керівництвом учні опановували українське бойове мистецтво «Спас» і дізнавалися більше про історію козацької доблесті.
– Це не просто бойове мистецтво, це частина нашої духовності. «Спас» – це традиція, сила духу, зв’язок із козацькими коренями. Ми не просто тренувалися з дітьми – ми вчилися бути українцями, – розповідає Іван.
Ще у шкільні роки він зрозумів, що хоче працювати з дітьми. Професію педагога обрав свідомо, попри те, що вона не обіцяла великих заробітків.
– Один викладач колись сказав мені: «Педагог – це покликання». І я погоджуюся. Діти дають мені енергію, надихають, роблять життя змістовним, – ділиться ветеран.
Війна, що змінила все
У перші дні повномасштабного вторгнення Іван не залишився осторонь – добровільно став до лав Національної гвардії України. Був частиною 23 окремої бригади охорони громадського порядку «Хортиця». На фронті отримав позивний «Фізрук» – на згадку про своє цивільне життя.
Служив на Донецькому та Запорізькому напрямках, згодом став командиром взводу. Та під час одного з боїв під час порятунку побратима був важко поранений ворожим FPV-дроном.
– Я побачив, як ворожий дрон підступно підповз до наших позицій попід земелькою і піднявся наверх. За мною стояв товариш. Не думаючи, кинувся між ним і вибухівкою. Краще вже один, ніж двоє, і нехай краще я. Дрон розірвався просто біля мене, – згадує Іван.
Боротьба за життя
Після поранення Іван пережив дві клінічні смерті. Втратив праве око та ліву ногу. Але навіть на лікарняному ліжку не дозволив собі здатися.
– Важко було дуже. Просто зрозумійте, коли тобі 30 і ти заново вчишся ходити – це важко. Але спорт допоміг. Є м’язова пам’ять, і головне – бажання жити, – говорить ветеран російсько-української війни.
Реабілітація тривала понад пів року. Рідні, колеги та учні щодня підтримували його повідомленнями, дзвінками, візитами. А найбільше торкнув подарунок від дітей – картина, яку вони намалювали спеціально для нього.
– Коли я побачив цю картину, то не стримав сліз. Це було нагадування, що мене чекають, що я потрібен, – зізнається Іван.
Повернення до школи і нове життя
Після реабілітації Іван Маляренко повернувся до роботи. Тепер він знову у школі – серед дітей, колег, друзів. Самостійно водить автомобіль, активно займається відновленням і веде сторінки у соцмережах, щоб своїм прикладом підтримати інших ветеранів.
– Для мене це новий етап життя. Якщо людина не хоче здаватися – вона впорається. Навіть коли не було занять з реабілітації, бо вихідні, я сам приїжджав до рукоходу, тренувався, вчився знову стояти, – каже чоловік.
Зараз Іван не проводить спортивних занять, але продовжує виховну роботу, допомагає школярам, бере участь у подіях. Ветеран зізнається, що діти – його найбільша мотивація та натхнення.
«Ми маємо виховати українців, які відбудують країну»
Іван Маляренко переконаний: війна змінила не лише його, а й уявлення про роль учителя в суспільстві. Наразі робота вчителів стала ще більш вагомою. Адже це не тільки про знання, а й про майбутнє нашої держави.
– Робота педагога зараз надзвичайно особлива. Ми виховуємо тих, хто відбудує Україну. Хочу, щоб діти розуміли, хто вони. Щоб на запитання «Хто ти?» відповідали не «Я школяр», а «Я українець». Бо ми всі – українці, – говорить він.
Історія Івана Маляренко – це приклад незламності, любові до життя й віри в людей. Він пройшов через біль і втрати, але повернувся до того, що любить – до дітей, до школи, до України. Його приклад – нагадування, що навіть після найтемніших часів завжди є світло, якщо в серці живе сила.
